Невосполнимость того, чего в общем-то нету. Каждому богу для смерти последний приют. С ушедших не спросишь, от них не приходят ответы. Пусть лучше молчат, чем с иронией, метко, но лгут. Себя на золу, с судьбою не больно поспоришь. И хоть искрометности верят, но ранят сильней. В окно наблюдай, как внизу меркнет чья-та лавстори. И радуйся, ибо сверху ведь правда видней. Не дайся пустым, пустота хуже прочей заразы. Умельцам ткать ветер сдаются по сходной вине. Учись не прощать ни предательств, ни сдвигов по фазе. Смирись, что открытые раны давно не в цене. Беспечных не тронь, они не шагают по трупам. Сожги свои мысли, у них хватит силы не тлеть. Проснешься однажды, каким-нибудь солнечным утром, и вдруг осознаешь, что все же смогла уцелеть.



разруха. опустевшие холсты.

кричи мне в сердце. недоступны слуху

боязнь себя, тебя и пустоты, 

боязнь сорваться, не достав звезды,

боязнь бежать по замкнутому кругу.

разруха. нет ни слов, ни позывных,

и сколько лет уже не пишут писем.

теперь как должное - еще удар под дых,

очередная смерть без понятых, - 

к моим дверям приходят только крысы.

разруха. обесточены мосты.

их не  свести усилием ладони.

все те же опустевшие холсты,

и в алкольном дыме пустоты

неразличимы ни стихи, ни стоны.



Маю майже 24 рочки та досі не можу зрозуміти,  ми пізнаємо себе, крізь призму власного світовідчуття, чи все ж таки мірилом сторонньої думки та ставлення?

Тобто я і так, і так відчуваю себе дєрьмом, та все ж таки…

Зрозуміла, що 99,9% знайомих мені істот, наділених розумом в його звичному, та від цього не менш філософському, розумінні, все ж таки бачать в мені маніакально-депресивну, нав’язливу дівчинку, що так і не змогла перерости підліткову  кризу.

Загалом, я не згодна. Але я припускаю, що можу помилятися.

От тільки чому в цьому виїбаному різними «додатками» світі не можна підійти до людини і сказати, шо ти її любиш??????????????? Ну тобто так, щоб тебе у відповідь не виграли всіма можливими інтелектуально-збоченими способами?
От наприклад я підходжу і кажу "чувак, ти неймовірно йобнутий, але, блять,саме без тебе я своє грьобане нудне існування не уявляю!!!!!!!!!!!!!"
чому я знаю наперед усі відповіді????????????

Так от власне про що я хотіла написати.

В основному, про мастурбацію. Тобто задоволення власного Его.  Все би нічого, але я заздрісна маленька тварюка, і теж так хочу.

Комплекси неповноцінності, чи меншовартості (лайкайте потрібний вам варіант) не дають спати вночі і дихати без збоїв вдень. Мама вчила, що я гірша від сестер. Життя довело, що гірша від усіх.

Милий дядя психіатр, мабуть все-таки жаліючи мою глибоко-зранену психіку, казав, що це називається «невідповідність реальним обставинам».  Тобто, конвертуючи в звичну мову, – я «нє в тєму».

Сублімація емоцій в натискання кулачка в мережах не задовольняє. Почуття нічийності та непотрібності зростає у всіх існуючих прогресіях.

Якось хворобливо-паралітично не вдається приєднатися до «сильных мира сего» - тобто до всіх тих, з сакралізовано-увіковічненим в твіттеро-фейсбучних постах статусом «свободен и независим».

«Ахуєнєн апріорі» - не моє і ніколи моїм не буде.

Стосунки між людьми поступово втрачають для мене будь-які конкретні обриси і набувають виразу «трахатися без зобов’язань» і «секс з ускладненнями», - себто такий, що веде до шлюбу.

Чим далі в ліс, тим більше людей-аватарок.

Найгірше, через них я втрачаю віру не лише в метафізичні сили, але в будь-що взагалі.

Вчили, що жити боляче. Забули попередити,  що болітиме нестерпно.

Я не вмію приховувати емоцій. Це моя, далеко не єдина, однак найбільша вада. Тато казав, єдине, що лишиться між тобою і Богом, це твоя честь і відданість особистим принципам. Я не маю інакшого уявлення ані про життя як таке, ані про його сенс. Результат – безкінечна самотність, без змоги пояснити, що людина тобі просто потрібна. Що так буває, коли потреба в присутності певної людини – життєва. І ні – я не помру, якщо вона не прийде, але буває просто боляче від нескінченного ряду порожнеч у відповідь.

Вірю, що особиста свобода не вимірюється  сімейними статусами чи можливістю страхатися з ким завгодно. Знаю, що почувалася по справжньому вільною лише тоді, коли мене тримали за руку, і казали, що так як є – правильно.

Я просто не розумію, як вам вдається не відчувати. Звідки у вас ця байдужість до людей, які вас оточують. Власне де те мірило, яке робить людину для вас важливою, або ж порожнім місцем.

Прив’язаності не роблять нас слабкішими, просто потребують певного ступеня відповідальності, що саме по собі і є виявом найвищої свободи.

ПС: спонсор цього поста – хугарден не фільтрований.

ПС2: навчіть мене бути як ви.